ПЕРЕВАГИ ГРУПОВОЇ ФОРМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РОБОТИ

1. Груповий досвід протидіє відчуженню, допомагає розв’язанню міжособистісних проблем; людина уникає непродуктивного замикання в собі зі своїми труднощами, виявляє, що її проблеми не унікальні, що й інші переживають подібні почуття, - для багатьох людей подібне відкриття саме по собі є значним психотерапевтичним чинником.

2. Група відображає суспільство в мініатюрі, робить очевидними такі приховані чинники, як тиск партнерів, соціальний вплив і конформізм; в групі моделюється система взаємин і взаємозв’язків, характерних для реального життя учасників, це дає їм можливість побачити й проаналізувати в умовах психологічної безпеки психологічні закономірності спілкування й поведінки інших людей зокрема і власні, не очевидні в життєвих ситуаціях.

3. Можливість одержання зворотного зв’язку й підтримки від людей із подібними проблемами; в реальному житті далеко не всі люди мають шанс отримати щирий зворотний зв’язок, що дозволяє побачити своє відображення в очах інших людей, які прекрасно розуміють сутність твоїх переживань, оскільки самі переживають майже теж саме; можливість «дивитися» в галерею «живих дзеркал» є, очевидно, найважливішою перевагою групової психологічної роботи, яка може бути досягнута іншим способом.

4. У групі людина може навчатися новим умінням,

експериментувати з різними стилями відносин серед рівних партнерів; якщо в реальному житті подібне експериментування завжди пов’язане з ризиком нерозуміння, неприйняття й навіть покарання, то тренінгові групи виступають своєрідним

«психологічним полігоном», де можна спробувати поводитися інакше, ніж зазвичай, «приміряти» нові моделі поведінки, навчитися по-новому ставитись до себе й до людей і все це в атмосфері доброзичливості, прийняття і підтримки.

5. У групі учасники можуть ідентифікувати себе з іншими, «зіграти» роль іншої людини для кращого розуміння її й себе а також для знайомства з новими ефективними способами поведінки, застосовуваними кимось; емоційний зв’язок, який виникає внаслідок співпереживання, симпатії, сприяє особистісному зростанню й розвитку самосвідомості.

6. Взаємодія вгрупі створює напругу, ЩО допомагає з'ясувати психологічні проблеми кожного; цей ефект не виникає при індивідуальній психокорекційній і психотерапевтичній роботі; створюючи додаткові труднощі для ведучого, психоло­гічна напруга в групі може (і повинна) відігравати конструктивну роль.

7. Група полегшує процеси саморозкриття, самодослід- ження й самопізнання; інакше, ніж у групі, інакше, ніж через інших людей, ці процеси певною мірою неможливі; відкриття себе іншим і відкриття себе самому собі дозволяють зрозуміти себе, змінити себе й підвищити впевненість у собі.

8. Групова форма переважає і в економічному плані: учасникам дешевше працювати в групі тренінгу, ніж індиві­дуально (і для багатьох тренінгова робота більш ефективна).

У роботі тренінгових груп зазвичай визначаються певні принципи та правила, що регламентують їх життєдіяльність. Найчастіше групі пропонуються для обговорення деякі правила, які після прийняття їх групою стають обов’язковими для виконання. Ряд принципів групової роботи універсальні для переважної більшості тренінгових груп. По-перше, це правила, що забезпечують психологічну безпеку учасників і створюють атмосферу відкритості та довіри. По-друге, зазвичай прийма­ються правила, що регулюють взаємодію між учасниками групи.

Дотримання групових норм і правил сприяє створенню особливого психологічного клімату групи, забезпечує досягнення цілей роботи групи. Крім того, деякі принципи і правила тренінгової групи можуть використовуватись учасниками в реальних життєвих ситуаціях поза групою.

5.3. ТРЕНІНГ

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення терміна «тренінг», що приводить до широкого його тлумачення й позначення цим терміном різноманітних прийомів, форм, способів і засобів, які використовуються у психологічній практиці.

Практика ведення соціально-психологічного тренінгу накопичила низку різноманітних вправ, процедур, технік тощо, які успішно використовуються у груповій роботі. Багато фахівців мають спільні погляди на форми групової роботи, незважаючи на їх різноманітність. Зокрема, Л.А. Петровська, Г.А. Ковальов, Т.С. Яценко, С.В. Пегруїнин, І.В. Вачков серед усіх методич­них прийомів тренінгу виділяють такі базові методи, як групова дискусія і ситуативно-рольові ігри. До допоміжних відносять психогімнастику та проективний малюнок. Розбіжність у класифікації методів, які використовуються в різноманітних тренінгах, не с серйозною перешкодою для їх використання в психологічній практиці, оскільки всі вони за умови професійного застосування дають позитивний результат.

Відповідно до різновидів тренінги мають свою мету і завдання.

Соціально-психологічний тренінг спрямований на розвиток комунікативних здібностей, міжособистісних стосунків, уміння встановлювати й розвивати взаємини тощо.

Тренінг особистісного зростання мас на меті самовдоскона­лення, вирішення інтерперсональних конфліктів, суперечностей.

Психокорекційні тренінги передбачають корекцію психічних процесів, формування певних якостей і здібностей особистості.

Тематичний тренінг с, по суті, аналогом інтерактивних методів навчання. Тренінг сенситивності, як правило, використо­вують для позначення роджеріанських «груп зустрічей», Т-груп тощо, зорієнтованих на особистісне зростання. ІО. Ємельянов акцентує увагу на можливостях сенситивного тренінгу:

• поліпшення саморозуміння та розуміння інших (в учасників часто змінюються стереотипи сприйняття);

• чуттєве розуміння групових процесів;

• розвиток низки поведінкових навичок[10].

Л. Петровська, розглядаючи різновиди тренінгу сенситивності, описує два рівні цілей: безпосередні і гак звані метацілі, або цілі більш високого порядку. Як метацілі виділено


формування в індивіда спрямованості дослідника, готовності експериментувати ті своїми ролями, розвивати автентичність у міжособистісних стосунках або просто відчуття більшої свободи бути самим собою; розширяти «міжособистісну свідомість»; виробляти здатність взаємодіяти з колегами, керівництвом і підлеглими у стилі співробітництва.

Ефективність тренінгу значно залежить від особистості тренера. Нам імпонує думка А. Адлера стосовно того, що ефективність лікування часто зумовлюється не фаховою підготовкою терапевта, а рисами його особистості, хоча професійна підготовка теж відіграє значну роль. Якщо поєднати особистісний потенціал керівника з його відповідною фаховою підготовкою, то ведення тренінгів буде супроводжуватися мінімальною кількістю можливих помилок. Низка авторів (І.Ялом, Л. Метровська, С. Кратохвілл, К. Рудесгам, Т. Яценко, Зачков, С. Петрушин та ін.) надають великого значення дослідженню стилів поведінки, функцій і ролей керівників груп.

Принципи роботи у тренінгу, які визнаються і дотри­муються учасниками:

• Принцип «тут і тепер» зосереджує учасників на подіях, які відбуваються в цей час і в цій групі, й обмежує можливість учасників входити у сферу загальних суджень.

• Принцип «активності» передбачає реальне залучення кожного учасника до роботи.

• Принцип «конфіденційності» полягає в тому, що зміст спілкування і події, які відбуваються у групі, залишаються в межах групи.

• Принцип «персоніфікації «наловлювань» передбачає вираження власної позиції, вживання суджень в особовій формі, формування власних ситуацій тривоги.

• Принцип «акцептування мови відчуттів» - увага на емоційних станах (своїх і партнерів).

• Принцип «щирості» в першу чергу по відношенню до самого себе.

• Принцип «усвідомлення проблем».

• Принцип «реальності уявлень».

Методи тренінгу

а) групова дискусія;

б) ігрові методи;

в) метод «кейс-стаді»;

г) метод «інциденту»;

д) проективний малюнок та ін.;

Групова дискусія в психологічному тренінгу це спільне обговорення якого-небудь дискусійного питання, що дозволяє з’ясувати (можливо, змінити) думки, позиції й установки учасників групи в процесі безпосереднього спілкування. У тренінгу групова дискусія може бути використана як із метою надання можливості учасникам побачити проблему з різних боків, так і як спосіб групової рефлексії через аналіз індивідуальних переживань. Між зазначеними відмінностями є ряд інших, проміжних, цілей, наприклад, актуалізація й дозволеність прихованих конфліктів і усунення емоційної упередженості в оцінюванні позиції партнера шляхом відкритих висловлень або надання можливості учасникам виявити свою компетентність і задовольнити погребу у визнанні й повазі.

Класифікувати форми групової дискусії можна зважаючи на різні моменти. Наприклад, можна говорити про структуровані дискусії, в яких визначається тема для обговорення, а іноді й чітко регламентується порядок проведення дискусії (форми, організовані за принципом «мозкової атаки»), У

неструктурованих дискусіях, в яких ведучий пасивний, теми обираються самими учасниками, час дискусії формально не обмежується. Іноді виокремлюють форми дискусій, які

ґрунтуються на матеріалі, який обговорюється. Н. В. Семілет пропонує:

• тематичні дискусії, в яких обговорюються значущі для всіх учасників тренінгової групи проблеми;

• біографічні, зорієнтовані на минулий досвід;

• інтеракційні, матеріал яких є структурою й змістом взаємин між учасниками групи.

Для інших напрямків тренінгів не меншого значення набувають ігрові методи, які включають ситуаційно-рольові, дидактичні, творчі, організаційно-діяльнісні, імітаційні, ділові ігри.

Використання ігрових методів у тренінгу, на думку багатьох дослідників, надзвичайно продуктивне. На першій стадії групової роботи ігри корисні як спосіб подолання скутості й напруженості учасників, як умова безболісного зняття «психологічного захисту». Часто ігри стають інструментом діагностики й самодіагностики, що дозволяє ненав’язливо, м’яко, легко виявити наявність труднощів у спілкуванні й серйозних психологічних проблем. Завдяки грі стає інтенсивнішим процес навчання, закріплюються нові поведінкові навички, знаходяться способи оптимальної взаємодії з іншими людьми, тренуються й закріплюються вербальні й невербальні комунікативні вміння. Адже гра, мабуть, як ніякий інший метод ефективна у створенні умов для саморозкриття, виявлення творчих потенціалів людини, для прояву щирості й відкритості, оскільки утворить психологічний зв’язок людини з його дитинством. Унаслідок цього гра стає потужним психотерапевтичним і

психокоррекційним засобом не тільки для дітей, але й для дорослих.

Можливості ігрових методів у тренинговій роботі дійсно широкі.

4. Наявність у кожного права на правильні й неправильні відповіді.

5. Керівник тренінгу проводить учасників через всі етапи сценарію й виконує функції експерта, каталізатора навчального процесу й тренера.

Аналізуючи конкретні ситуації, головними діючими особами е учасники тренінгу, вони залучаються до обговорення реальної ситуації, тому й займають активну позицію.

Тренер пропонує їм факти й події, взяті з реальної практики, а не вигадані. Гака технологія надає групі значної ролі у висуненні ідей та отриманні, запропонованих результатів спільними зусиллями учасників групи. Цей метод мас інтерактивний характер, зорієнтований на співробітництво й ділове партнерство.

На відміну від традиційних ситуацій, робота за методом «кейс-стаді» має свою специфіку, відрізняється розмаїттям технологічних підходів. Тривалість занять залежить від масштабів ситуації та глибини знання учасників тренінгу.

Запропоновані ситуації розглядаються в малих групах, які характеризуються важливістю ситуації, її новизною й невідомістю та кількістю учасників.

Обговорення в групах відбувається після знайомства з матеріалами ситуації. Кожен виробляє свою версію аналізу або розв’язання проблеми, а потім проводиться міжгрупова дискусія. Під час обговорення можливе попереднє рецензування або публічний захист рішень, а також інші способи створення й підтримки емоційної напруги в аудиторії. Підведення підсумків і оголошення результатів проводяться тренером. Схильні до творчості учасники тренінгу прагнуть аналізувати ті ситуації, які припускають багитоальтернативність рішень - управлінських, психологічних, етичних — і демонструють високу мотивацію до навчання.

Для методу «кейс-стаді» характерні:

- наявність моделі практичної ситуації і єдина мета при обиранні рішень;

індивідуальне й колективне прийняття рішення;

- багатоальтернативність рішень;

- наявність керованої емоційної напруги;

- різні способи аналізу прийнятих рішень і групова оцінка діяльності учасників тренінгу.

У тренінгу комунікативної компетентності широко використовується метод «інцидентів».

Інцидент (привід) характе­ризує активізацію діяльності однієї зі сторін, яка пригнічує інтереси іншої сторони. Метод «інцидентів» (від лат. incidcnsщо трапляється) випадків, подій, зіткнень зазвичай неприємного характеру.

Мета методу - набути вміння відшукати інформацію для ухвалення рішення учасником, - тобто збір, систематизація й аналіз необхідної інфорації.

Замість чіткого описування ситуації члени групи отримують лише коротке повідомлення про інцидент в організації, підприємстві, установі (наприклад, у лікарні, на стадіоні, в магазині, у бібліотеці, аптеці, школі або музеї). За типом повідомлення може бути письмовим або усним: «Трапилося або відбулося...»[11].

Проективний малюнок -

це метод, який ґрунтується на теорії психомоторного зв’язку, будь-яке уявлення (думка, об­раз), що виникає в психіці, закінчується рухом. Якщо реальний рух з якоїсь причини не здійснюється, то відповідна група м’язів зазнає певного напруження, необхідного для здійснення відповідної дії. Так, образи та думки -

уявлення, що викликають страх, викликають напруження в групах м’язів ніг і рук, оскільки це виявилося б необхідним у випадку втечі або захисту.

Рух, у свою чергу, має певний напрям у просторі: віддалення, наближення, нахил, підйом тощо. При виконанні малюнка аркуш паперу становить собою модель простору, тому, крім стану м’язів, фіксується відношення до простору, тобто тенденція, яка виникла.

За допомогою зазначеної методики можна виявити захисні тенденції, скритність, вразливість, невпевненість, скромність,
прояви очна к ворожості, незахищеності та ригідності, агресив­ність, негативізм, прагнення втекти, наявність незадоволених, гостро усвідомлюваних суб’єктом потреб, психологічний клімат у сім’ї, небажання реагувати на критику тощо.

Ю.М. Ємельшюв класифікував методи тренінгу:

1. Дискусійні методи (групова дискусія, аналіз випадків із практики та ситуацій вибору).

2. Ігрові методи (дидактичні і творчі ігри, рольові ігри (поведінкове навчання, ігрова психотерапія, психодраматична корекція, траксактний метод усвідомлення комунікативної поведінки).

3. Сенситивний тренінг (тренування міжособистісної чуттєвості та сприйняття себе як психофізичної єдності).

5.І. /. ТРЕНІНГ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ

Тренінг розв’язання проблем знайшов своє відображення у поведінковій терапії, де служить для тренування соціальної компетенції. У цьому процесі виділяють кілька стадій. Між стартом і метою проводять пряме і зворотне планування. Насамперед треба проаналізувати проблему й ознайомитися з усіма труднощами, пов’язаними з нею. Недостатність готовності до пошуку призводить до психологічного гальмування. Потім відбувається виокремлення всіх альтернатив, при цьому «функціональна сліпота» знову може мати гальмівний вплив. Особливо важкий аналіз наслідків альтернатив і насамперед їхньої взаємодії (поєднання переваг та недоліків).

Вибір найкращого рішення здається простим, однак, як довів І'.А. Саймон, доволі часто обирають перше-ліпше рішення. У тренінгу розв’язання проблем є три головні складові труднощів: незнання причин; блокування можливостей; брак цілеспрямованості.

Навіть найкращих намірів недостатньо, щоб протриматися аж до їх здійснення. У такому разі допомагає тренінг упевненості в собі. Перехід до дії відбувається за допомогою постійного зворотного зв’язку з аналізом мети, який служить для її підсилення. Така постановка завдання привела до виникнення групи багатьох видів саморегуляції (з різними назвами). Самодопомога при цьому є фахово підсиленим розвитком самозцілення. Саморегуляція здійснюється в поєднанні з техніками самоспостереження, самопідсилення та процесом самоконтролю. Наприклад, при тренуванні контролю над роздра­туванням аналізують центри роздратування, усувають агресію і на колишніх центрах роздратування відпрацьовують релаксовану поведінку[12].

5.3.2. КОМУНІКАТИВНИЙ ГРЕШИТ

Пауль Вацлавик (1971) та інші вирізняють м’ять принципів комунікації з відповідними можливими порушеннями.

Позаяк будь-яка комунікація маг кругову причинність (мережність взаємин), рекомунікацїі неможливі: «Не можна не спілкуватися» (мовчання або відвертання від партнера також про щось свідчить). Будь-яка комунікація має рівень змісту та рівень стосунків.

В одному з видів тренінгу розповідають про подружню супе- речку. Чоловік у розмові по телефону запросив свого друга переночувати. Хоча дружина вчинила б так само (рівень змісту), у випадку з цим рішенням вона почувалася ображеною (рівень стосунків). Однак партнери не могли втямити, що в суперечці йшлося не про запрошення (про яке вони сперечалися), а про їхні стосунки. Суперечка не має початку (хто був перший), бо кожен може знайти все нові й нові причини.

Комунікація може бути як мовою програмування, тобто цифровою, мовною (наприклад, словесний комплімент) і аналоговою, тобто немовною (наприклад, пропонування пода­рунка). Через їх плутання можуть виникати непорозуміння. Симетричні взаємини - це рівноправні стосунки, годі як у комплементарних партнери доповнюють одне одного. Порушення виникають унаслідок прагнення до протилежної структури стосунків.

П. Вацлавик пише: «Ахіллесова п’ята наших інтервенцій - природна необхідність успішно спонукати пацієнта до виконання певних приписів щодо поведінки». Тому лікарі й укладають


«угоду з дияволом», примушуючи пацієнта зберігати аномальну поведінку. Із цього випливає можлива дилема - чи корисний такий тренінг. До цієї групи належить ряд процесів з партнерами, які опосередковують програми тренування між актуальним 'і належним станом партнерства шляхом підвищення гнучкості системи та нових форм взаємодії[13].

Отже, тренер повинен так організувати роботу, щоб були помітні «прогалини» в комунікативних уміннях учасників, які виражаються у: використанні негативних технік; негнучкості позиції; багатослівності; схильності перебивати партнера; «перескакуванні» безпосередньо від фази орієнтації до фази рішення.

Після зіткнення із власними «прогалинами» учасники стають психологічно сприйнятливішими до опанування й засвоєння конструктивних комунікативних технік. Шліфування технік відбувається завдяки використанню зворотного зв’язку від інших учасників або відеомагнітофона.

Тренінг соціальних навичок починається з діагностики у формі короткої тестової рольової гри. Спочатку тренер обговорює із клієнтом, в яких соціальних ситуаціях у нього виникають труднощі. Це може бути, наприклад, ситуація знайомства з новими людьми, вміння вислухати людину.

Ця ситуація програється з іншим членом групи або «підсадженою качкою». Як визнає М. ІЛеферд, немає ніякої гарантії, що тестова рольова гра буде прикладом тих соціальних
ситуацій, для яких важливий даний вид поведінки. Соціальна поведінка характеризується ситуативною «специфічністю», і тому результати тесту навряд чи можуть бути перенесені на широкий загал ситуацій. Переконливішими були б прямі спостереження соціальної поведінки у «вільних» соціальних ситуаціях. М. Шеферд також заперечує використання опитувальників, оскільки вони не виявляють причини труднощів.

Після фази діагностики формулюється мета терапії для кожного індивідуального учасника. Такою метою може бути розвиток недосконалої або формування нової поведінкової реакції, наприклад уміння формулювати відкриті питання, встановлювати й підтримувати контакт очима, управляти гучністю голосу тощо.

Потім починається фаза тренування нової реакції. Крім словесних інструкцій, можуть використовуватися моделювання реакцій. Якщо клієнтові недостатньо простого опису нової реакції, вона йому демонструється. Для цього використовується спеціально підготовлений відеозапис або «жива модель», якою виступає сам тренер або хтось з учасників групи.

Якщо використовується моделювання, важливо звернути увагу учасника тренінгу на ті аспекти поведінки моделі, які він повинен помітити. Як правило, необхідно «створити» реакцію поступово, щоб підвищити ймовірність успіху вже на перших стадіях роботи. Коли учасник зрозуміє, що від нього потрібно, йому пропонується працювати в іншій рольовій грі. Після рольової гри учаснику пропонують зворотний зв’язок. При цьому потрібно ретельно стежити за тим, щоб спочатку демонструвався позитивний і надихаючий зворотний зв’язок, і тільки після цього - критична оцінка. Після одержання зворотного зв’язку учасники знову практикуються в рольових іграх. Практика триває доти, поки нові реакції не вийдуть за межі першого правильного виконання. Після цього важливо дати кожному індивідуальне домашнє завдання, яке допоможе генералізувати реакцію, перенести її з безпосереднього оточення, в якому вона була вивчена, в ширше соціальне оточення.

Завдання додому задається просте, те, яке часто зустріча­ється. Наприклад, протягом тижня задати принаймні по одному відкритому запитанню у двох різних бесідах; або не менше трьох


разів установити контакт очей і підтримувати його не менше п’яти секунд тощо. Клієнта просять запам’ятати або записати, як проходило виконання завдання. Його можуть попросити також оцінити виконане ним завдання. На початку кожної наступної сесії обговорюються результати виконання домашнього завдання. Іноді учасників об’єднують у пари, щоб вони могли підтримувати й підбадьорювати один одного в процесі виконання завдання. Таким чином, головними характеристиками моделі є:

- використання моделювання реакцій;

- обов’язковість позитивного зворотного зв’язку;

- досягнення рівня «переучування»;

- домашні завдання для генералізації вмінь.

0. В. Сидоренко пропонує ще одну модель тренінгу.

1. Непомітність діагностичних процедур.

2. Введення нових важливих елементів змісту, насамперед комунікативних умінь, що сприяють активізації партнера.

3. Підкреслена увага до методів регуляції емоційної напруги.

4. Веселість як обов’язковий елемент тренінгу.

5. Використання принципів позитивного зворотного зв’язку та ефективності методів і вправ.

Діагностика учасників відбувається паралельно й непомітно, причому в ситуаціях, коли вони намагаються виконати завдання, а не програти яку-небудь значущу соціальну ситуацію. Чим більше в завданні несподіваного, тим більш «справжніми» в цей момент будуть люди.

Комунікативні вміння, які необхідно розвивати в базовому тренінгу комунікативної компетентності:

1) уміння вступати в контакт;

2) уміння ставити запитання;

3) уміння вести «малу розмову»;

4) уміння стимулювати партнера до прояснення його позиції, пропозицій;

5) уміння почути й зрозуміти те, що мав на увазі партнер;

6) уміння сприйняти й зрозуміти те, що партнер був не в змозі виразити;

7) уміння передати партнерові, що його почули й зрозуміли;

8) уміння вирівнювати емоційну напругу в бесіді.

У процесі тренінгової роботи доцільно використовувати психогімнастичні вправи, основна мета яких — зняття фізичних блоків і напруги.

Вправи на розслаблення доцільно впроваджувати з метою створення невимушеної, вільної від зайвого самоконтролю обстановки.

Запитання для самоконтролю !. Назвіть мету та завдання психологічної корекції.

2. Висвітліть основні етапи психокорекційної роботи.

3. Обґрунтуйте переваги групової форми психологічної робот.

4. Дайте характеристику роджерівському підходу в груповій роботі.

5. Розкрийте поняття та історію виникнення соціально-психоло­гічного тренінгу.

6. Дайте характеристику принципам роботи в тренінгу.

7. Охарактеризуйте методи психологічного тренінгу.

8. Розкрийте особливості арт-терапевтичної методики.

9. Визначіть мету комунікативного тренінгу.

* *

СПИСОК ЛІТЕРА ТУРИ

1. Ананьев В.А. Основы психологии здоровья. Книга І. Концепту­альные основы психологии здоровья.—СІ 16.: Речь, 2006. С.85.

2. Бенеш Г. Психологія: Довідник. - К.: Зиання-Прес, 2007. - 510с.

3. Мороз Л. Основи професійно-психологічного тренінгу: (У запи­таннях та відповідях): Навч. посібник. К.. Вид. Паливода А.В., 2004.- 130 с.

4. Основи практичної психології/ В.Панок, Т.Титаренко, І Шепелева: підручник. К.: Либідь, 1999. - С. 303-305.

5. Панфилова А.П. Тренинг педагогического общения: Учеб, пособие для студ. высш. учеб, заведений. — М.: ИЦ «Академия», 2006.- 336 с.

6. Профілактика та корекція важковиховуваності:Цикл тренінгових вправ: Навчально-методичний посібник / Укл. А.С.Борисюк, О.В.Двіжона. - Чернівці: Книга-ХХІ, 2(Х)6. - 88 с.

7. Психология здоровья. Учебник для вузов / Под ред. Г.С. Ники­форова. СПб.: Питер, 2003. - С. 268-269.

Здоров’я - це пристосування організму до сил природи.

А. Тимченко

6. САМОРЕГУЛЯЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ ЗДОРОВ’Я

6.1. Концепції та види психічної саморегуляції.

6.2. Самовиховання, самоаналіз та самооцінка.

6.3. Лутогенне тренування.

6.4. Релаксація.

6.5. Медитація.

6.6. Особливі стани свідомості.

6Л. КОНЦЕПЦІЇ ТА ВИДИ ПСИХІЧНОЇ САМОРЕГУЛЯЦІЇ

Психологічний стрес, зумовлений побутовими проблемами, міжособистісними відносинами, змістом професійної діяльності, інформаційними перевантаженнями, - мабуть, одна з досить неприємних сторін способу життя сучасної людини. Досить часто доводиться перебувати в стані емоційної напруги, переживати почуття підвищеної тривоги, занепокоєння, невпевненості в собі. Стан стресу супроводжується не тільки порушенням психічної рівноваги та рядом негативних змін у функціонуванні фізіо­логічних механізмів (м’язові спазми, підвищення артеріального тиску, погіршення циркуляції крові).

Стресостійкість багато в чому залежить від самої людини, її бажання й уміння користуватися тими або іншими засобами психічної саморегуляції (ПСР).
Перевага одного із них повинна відповідати не тільки смакам, а й певним індивідуально-психологічним особливостям особистості. Мова йде про принцип індивідуального підходу, як і у випадку формулювання рекомендацій зі здорового способу життя, які не мають узагальнюючого характеру; оскільки не можуть бути однаковими для всіх. Важливо обрати для себе прийнятний спосіб ПСР, дотримуватися однієї умови - постійності й регулярності в оволодінні її прийомами.
ними для всіх. Важливо обрати для себе прийнятний спосіб ПСР, дотримуватися однієї умови - постійності й регулярності в оволодінні її прийомами.

Люди звертаються до занять психічною саморегуляцією за таких мотивів:

- дратівливість;

- неврівноваженість;

- почуття внутрішнього напруження, поганого настрою;

- часті переживання, занепокоєння, тривога, страх;

- утома, млявість;

- низька працездатність, погана витривалість;

- відсутність упевненості в собі й завтрашньому дні;

- відсутність внутрішньої волі й здатності впливати на

життєву ситуацію;

- недостача «сили духу»;

- незадоволеність міжособистісними відносинами;

- неадекватна самооцінка (або занижена, або завищена оцінка своєї активності, сили свого «Я»).

- погане самопочуття, часті болі, порушення сну, проблеми із зайвою вагою тощо.

Є легенда про те, що людині, яка впала в прірву й молила про допомогу, Бог відповів: «Так, чоловіче, я дав тобі мало сил, щоб ти вибрався із цієї прірви, але я дав їх досить, щоб ти не потрапляв туди». Висновок простий: не чекати, поки ситуація застане зненацька і тільки після цього думати, як їй зарадити. Потрібно прагнути передбачати розвиток подій і робити превен­тивні, профілактичні кроки.

Прийнято вважати, що людина здатна впливати на саму себе, використовуючи три шляхи, які використовуються в психічній саморегуляції:

- зміна тонусу м’язів і подиху;

-а ктивне включення уявлень і чуттєвих образів;

- використання програмуючої й регулюючої ролі слова.

Існує кілька концепцій психічної саморегуляції. Розглянемо

деякі з них.

Концепція самовпливу. А.С. Ромен визначає психічну саморегуляцію як регуляцію різних процесів і дій організму, здійснювану ним за допомогою своєї психічної активності


Саморегуляція визнача­ється як один з універсальних принципів існування організ­мі му, що здійснюється на різних | рівнях його функціонування, і самовдосконалення.

Методи саморегуляції дозволяють витісняти нега­тивні емоції, які руйнують людину фізично та морально, і налаштувати на позитивні почуття. Як правило, це життєстверджуюче самонавіювання, зняття напруги за допомогою релаксації.

Мста психічної саморегуляції здатність керувати влас­ними діями й станами.

Згідно системного підходу, саморегуляція це багаторівневе, поліфункціональне явище; вона включає і психомоторну, і когнітивну, і комунікативну сфери людини.

Процес саморегуляції зумовлюється:

- природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю;

- особистісними властивостями (характер, спрямованість, інтереси, ідеали, цінності).

Саморегуляція особистості полягає у відображенні «конкретного ставлення людини до дійсності, в якому виявляються властивості особистості, що мають більш комплексний конкретний характер, ніж функції та аналітично виділені процеси» (С.Л. Рубінштейн).

Рівні психічного відображення, якими регулюються дії як складові діяльності:

1) сенсорно-перцептивний (образи відчуття, сприймання);

'

Психічна саморегуляція. Выи. 2. / За рсд. А. С. Ромена. Алма- Ата. 1974. - С. 7.

2) уявлення (обрали уявлення, тобто образи тих предметів і явищ, які в даний момент на органи чуття не впливають, але впливали в минулому);

3) вербально-логічний: рівень мовно-мисленнєвих процесів.

Процесуальна саморегуляція профдіяльністю значною мірою

забезпечується завдяки створенню функціональних систем. П.К.Анохін вказує на те, що функціональна система, як правило, включає в себе різні органи, тобто в ній узгоджуються образні й моторні компоненти психомоторики індивіда. В.Д. Шадриков, розглядаючи проблеми професійних здібностей, стверджує, що «ефективність діяльності визначається рівнем сформованості і й організації функціональної системи діяльності». А «здібності можна визначити як характеристику продуктивності функціо­нальних систем, які реалізують той чи інший психічний процес (сприймання, пам’ять, мислення тощо)».

Отже, особливості перебігу процесу саморегуляції зумовлюються, з одного боку, видом, тином і формою дії, що виконується, з іншого - рівнем розвитку психомоторних (мовно- моторних), перцегітивних, мнемічних, розумових здібностей індивіда, які під впливом змісту діяльності, зокрема трудової, набувають спеціальної спрямованості й трансформуються в актуальні професійні. В процесуальній саморегуляції психічні (когнітивні) процеси розгортаються переважно як мимовільні, тобто в них відсутній свідомий контроль.

Головною в особистісній саморегуляції є установка. Однак «образ-ціль» впливає не тільки на загальну спрямованість діяльності, що усвідомлюється, а й на особливості формування та роботи інших ланок процесу саморегулювання. Отже, «образ- ціль», «образ-результат», «образ-значущі умови» - це головні базові регуляційні опори, які дають можливість здійснювати усвідомлений контроль за виконанням діяльності.

Важливу роль у саморегуляції діяльності, поведінки відіграє слово. Воно виокремлює об’єкт із середовища, даючи йому ім’я і включаючи його в категорію подібних. Як одиниця мовлення воно дає людині змогу організовувати свою і чужу поведінку, аналізувати зовнішнє середовище. На аналітичності слова, його ролі у формуванні понять наголошував Л.С. Пиготський.

Мовно-розумовий рівень регуляції відіграє визначальну роль у діях самоконтролю. Г.С. Нікіфоров оцінює самоконтроль як основний психологічний механізм, спрямований на своєчасне запобігання або виявлення вже зроблених людиною помилок у процесі виконання тієї чи іншої діяльності.

Самоконтроль, як найважливіша ланка в контурах самоуправління та саморегуляції, включає багаторівневу ієрархію контрольних механізмів, за допомогою яких людина здійснює психічної саморегуляції мають і цілеспрямований харак­тер. Наприклад, займаю­чись психічним тренуван­ням (розвитком) пам’яті, уваги, швидкості реагу­вання й інших процесів або опановуючи навички психічної регуляції власного стану (за допомогою аутогенного тренування), людина може керуватися при цьому цілями загаль­ного характеру, тобто самовдосконалення, зміцнення свого пси­хічного здоров’я.
Оволодіння методикою ПСР дозволяє розвинули підвищену сприйнятливість до самоспонукання, самонаказу тощо. А.Франс зауважив: «Немає магії сильнішої, від магії слова». 1.П. Павлов стверджував, що слово - це найгостріший скальпель, до якого потрібно ставитися так само «стерильно», як і до хірургічного інструмента.
Установлено, що систематичне застосування різних модифікацій методик ПСР справляє чималий позитивний вплив: 1)дозволяє нормалізувати емоційно-енергетичні характе­ристики психіки, зокрема закріпили переважно позитивні пси­хічні стани.


1) виявлено вплив ПСІ’ на індивідуальні особливості, такі показники, як екстраверсія й нейротизм (спостерігається тенденція до зниження інтровертності);

2) підвищується потреба в соціальних контактах;

3) знижуються показники особистісної й ситуативної тривожності;

4) поліпшується контроль за проявом почуттів, підсилю­ються витримка, цілеспрямованість;

5) знижується схильність до переживання станів непевності в собі, розгубленості, непродуктивної напруженості;

6) підвищує ефективність професійної діяльності;

7) сприяє укріпленню психічного здоров’я.

Не тільки науковий, але й практичний інтерес має дослідження питання про те, чому люди звертаються до занять психічною саморегуляцією, які мотиви їх спонукають. Одна з небагатьох спроб у цьому плані здійснена В.І.Тимофієвим. Автором визначено (на групі з 216 чоловік: 160 жінок, 56 чоловіків у віці від 27 до 70 років), що головна причина (її вказали 46% досліджуваних) їхнього перебування на заняттях із психічної саморегуляції -незадоволеність своїм негативним станом. Ця незадоволеність знаходила вираження в роздра­тованості; неврівноваженості; відчутті внутрішнього напруження, поганому настрої; депресії, відсутності радості життя; пережи­ваннях занепокоєння, тривоги, страху; утоми, млявості, низькій працездатності, поганій витривалості. На другому місці (25%) постали проблеми взаємин і самооцінки: відсутність упевненості в собі й у завтрашньому дні, відсутність внутрішньої волі й відчуття можливості впливати на життєву ситуацію, незадово­леність міжособистісними взаєминами, неадекватна самооцінка (або занижена, або завищена оцінка своєї активності, сили свого «Я»). На третьому місці (22%) знаходяться хворобливі симптоми: погане самопочуття, часті болі, порушення сну, проблеми із зайвою вагою. Нарешті 15 осіб (7%) пояснили своє перебування на занятті потребою в самореалізації, прагненні пізнати й розширити свої можливості. Останній результат особливо помітний і свідчить про те, що ідея самовдосконалення найменш популярна.

Види психічної саморегуляції

На сьогодні існує значна кількість методичних різновидів Г1СР, які успішно застосовуються на практиці. Найбільш відомі з них:

ü Аутогенне тренування (АТ)

ü Психорегулююче тренування (ГІРТ)

ü Ідеомоторне тренування (ІТ) тощо.


2297723981025635.html
2297774657497541.html
    PR.RU™